Коли я у 80-ті роки вимушено повернувся до рідного Франика, то це спершу був тихий розпач: якого біса і що далі робити в цьому жахливо нецікавому містечку і життя скінчилось ітеде. «Ах, у цьому маленькому місті, де живуть пияки і невдахи» -- так починався один з моїх тодішніх віршів.
Іду я плаєм в синю даль –
Висить Марічка на смерічці.
Парує сивий дим проваль,
Цвіте червлена ружа-чічка.
Приспів:
Б’ютіфул Карпати!
Верховина, рідна мати,
Не дай же нам погибати!
Б’ютіфул Карпати!
За небокраєм небокрай,
Трембіти голос чути в лісі.
А он ялинок ген розмай
І синьо-жовта фана в стрісі.
Приспів
Залазить п’яне сонце в річку,
Останній промінь свій кидає.
Іде Іванко до Марічки
І пісеньку співає.
Приспів
Квазіамор – прекрасна штука,
Як солодко хвилює нас,
Шалена серцю псевдомука,
Страшне страждання лиш на час.
Ельзас, кохана ти не знаєш,
Як квазі я тебе люблю,
Віддай же все, що ти ще маєш,
Своєму псевдокоролю.
Принцесо, швидше роздягнися,
Принцесо, швидше на матрас!
Ну, все в порядку, понеслися!
Ельзас! Ельзас! Ельзас! Ельзас!
Я піднімаюсь на поверх третій.
Я відкриваю друге вікно.
І перше, що я побачу,
То буде воно – ЕТО.
О-о-о-о-о-о-о-о! О-о-о-о-о!
Я прийду завтра увечір до тебе.
Я візьму з собою червоне вино.
Ти двері відчиниш
І я побачу воно – ЕТО.
О-о-о-о-о-о-о-о! О-о-о-о-о!
Я свій старий телевізор вмикаю.
Я канали міняю – шукаю кіно.
Очима впираюсь в програму "Время"
І знову бачу воно – ЕТО.
О-о-о-о-о-о-о-о! О-о-о-о-о!
Наші святочні пориви – палкі та вознеслі,
Ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.
Далі, все далі від нас рибалки і теслі,
Тільки предвічні сліди на воді та піску.
Годі рибалити, браття – глибини стемніли:
Риба з морів у бляшанки тісні запливла.
Наші обійми схололи, обличчя змарніли
В холоді надто блискучих будівель зі скла.
Між синтетичних ялинок шукаємо віху:
Як розпізнати майбутнє, о куле скляна?
Акумулятор для німба – винахід віку,
На видноколі – вогнетривка купина.
Щось ми згубили (а може, знайшли) на розпутті,
Тут, в епіцентрі іржавих дротів та епох.
З тихим благанням дивиться в очі майбутні
Наш до ялинки підвішений крихітка-бог...
Опівночі пес розквітнув
Білими пелюстками.
До ранку пес шелестів
Мов яблуня, мов яблуня.
А вдосвіта пес одцвів
Білими пелюстками.
Осипався під вікном
Затих, затих...
Учителю, поясніть,
Що б це, учителю, сталося,
Що пес так швидко відцвів
Одшелестів, одшелестів...
Я завтра вам відповім –
Давненько пси не цвіли,
Мені почитати треба
Спеціальну літературу.
Опівночі пес розквітнув
Білими пелюстками...
Я накраю тобі
Скибку сонного місяця,
Я намажу її
Медом сонячних днів.
Їж, мій брате нічний,
Поки братове місце є,
Поки сонце ще сонце
І кров ще на колір як гріт...
Поки лід не зкував
Наші ріки, роки і руки,
Поки круки чигають на інших
Присядь і поїш...
Розливається мед
І стікає з духмяної булки,
Ти чомусь підставляєш
Не долоню а ніж...
Золоті від меду до блиску,
Наточене лезо,
Золоті від леза руківя,
А далі рука.
Ти за мить невагомо стаєш
Самовпевненим крезом
І у везеннях поглядом
Губиться ніч у зірках...
Стане місячний промінь
Широким нічним коридором,
Відхиливши фіранку я вийду
І вже не вернусь.
Лиш пронизливим протягом
З ночі блукатиме довго
Неприкаяний в часі і в просторі
Місячний блюз...
Місячний блюз...
Місячний блюз...
Неприкаяний в часі і в просторі
Місячний блюз...
